Словник української мови XVI — першої половини XVII ст. створює група наукових працівників відділу української мови Інституту українознавства імені І. Крип’якевича НАН України. Ця лексикографічна праця хронологічно продовжує двотомний Словник староукраїнської мови XIV–XV ст., укладений у тій самій установі під проводом проф. Лукії Гумецької та опублікований у 1977–1978 роках.

Загальнонаціональний фундаментальний «Словник української мови XVI – першої половини XVII ст.» належить до визначних здобутків української лексикографії й становить помітне явище у слов’янському історичному словникарстві. Як і «Словник староукраїнської мови XIV–XV ст.» (відп. ред. Лукія Гумецька, т. 1–2, 1977–1978), його створюють у Львові, у відділі української мови Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України. Історія словника сягає 1975 року, коли почали формувати реєстр джерел; згодом була створена лексична картотека, а з 1994 року почали виходити друком його випуски за загальною редакцією Дмитра Гринчишина.

«Словник української мови XVI – першої половини XVII ст.» уперше в українській науці залучив до наукового обігу матеріал із понад 3,5 тис. джерел і сам став джерелом для новітніх філологічних студій. Завдяки йому українські та закордонні лінгвісти поглиблено вивчають проблеми міжмовних контактів і впливів, історичної фонології, історичної діалектології, етимології й порівняльного вивчення слов’янських мов, історичної фразеології, моделюють концептуальну картину мови досліджуваного періоду.

У словнику не лише подано верифіковану лінгвістичну інформацію про мовні одиниці, а й часто вміщено енциклопедичний опис; хоч це видання сутнісно філологічне й має на меті задокументувати мовне явище, реконструювавши його на основі джерел (грамот, листів, судових справ, універсалів, канонічних та учительних Євангелій, казань, повчань, полемічних послань, інвентарів замків, церков і монастирів, статутів братств, граматик, травників, літописів і хронографів), словник має широку авдиторію серед дослідників різних галузей. Про це свідчить активне використання словника як джерела у дисертаційних роботах, монографіях, наукових публікаціях з історії, літературознавства, культурології, богослов’я, філософії, а отже, реконструкція засобами лінгвістики історико-культурного контексту епохи, еволюції суспільної свідомості, суспільних відносин, торгівлі, матеріальної культури й опис реалій – об’єктів предметної культури належить до актуальних завдань сучасної української науки.

Досить повно описуючи важливий період в історії української мови й системно репрезентуючи її книжно-писемну та народно-розмовну лексику, словник стоїть в одному ряду з такими фундаментальними лексикографічними проєктами, як «Słownik staropolski», «Słownik polszczyzny XVI wieku», «Słownik języka polskiego XVII i 1 połowy XVIII wieku», «Словарь русского языка XI–XVII вв.», «Словарь русского языка XVIII века», «Historický slovník slovenského jazyka», «Staročeský slovník», «Гістарычны слоўнік беларускай мовы» та ін.

Цифровий вектор розвитку світової лексикографії, зовнішні загрози воєнного часу, нагальна потреба протистояти російській пропаганді, а також настанова розширити цільову авдиторію словника й використовувати його як елемент культурної дипломатії в умовах засилля русистики у славістичному світі поставив перед колективом нові невідкладні завдання – зберегти напрацювання попередніх поколінь лексикографів у форматі електронної версії вже опублікованих словників, критично переосмисливши наявний лексикографічний матеріал; укладати словникові статті наступних випусків словника у зручному цифровому середовищі, щоб користувачі могли використовувати наскрізний пошук у всьому текстовому полотні словникових статей; вносити зміни через новоудоступнені пам’ятки й дослідження; поступово нагромаджувати текстову базу досліджуваного періоду, щоб на її основі створити корпус повнотекстових версій писемних пам’яток XVI – першої половини XVII ст.