Засади словника української мови XVI – першої половини XVII ст.

«Словник української мови XVI – першої половини XVII ст.» містить і пояснює слова та фразеологізми, які відображають лексико-фразеологічну систему української мови одного з давніх її періодів, а також простежує динаміку мовних форм протягом півтора століття. У його основу покладені головні засади «Словника староукраїнської мови ХIV–ХV ст.». Це стосується граматичної та семантичної характеристики слів, способів тлумачень і послідовності їх значень, подання іншомовних паралелей до запозичених слів, виділення омонімів, фразеологізмів, стійких словосполук, характеру ілюстративного матеріалу, відсильних позначок тощо. Деякі відмінності в принципах створення обох словників та їх картотек зумовлені обсягом і характером писемних пам’яток, що лягли в основу згаданих лексикографічних праць. Вищевикладене позначилося на типі словника, формуванні його реєстру, характеристиці граматичних форм.

Хронологічні межі Словника. «Історичний словник українського язика», який видала Українська академія наук у Києві за редакцією проф. Євгена Тимченка у двох частинах до літери «Ж» 1930 і 1932 рр., і «Словник староукраїнської мови XIV–XV ст.» за редакцією проф. Лукії Гумецької, що вийшов майже через 40 років – у 1977–1978 рр., створювали в епоху панування офіційної радянської історичної науки, яка визначала вік української мови від XIV ст. Однак саме вихід цих двох словників науково підтверджує, що вже в ХІV–ХV ст. українська мова була досить розвинута й виконувала різні суспільні функції, включно з роллю державної мови, у Литовсько-Руському князівстві.

На основі наявної періодизації відповідно до історичної долі народу, особливостей розвитку мови та її суспільних функцій в українській мові виокремлюють два періоди: XVI – перша половина XVII ст. і друга половина XVII – XVIII ст. – до появи «Енеїди» Івана Котляревського. Саме період XVI – першої половини XVII ст. став предметом нашого лексикографічного опрацювання. Для нього типові значне розширення сфери функціонування мови, відмінний ступінь іншомовних нашарувань, інша взаємодія церковнослов’янської мови з живою народнорозмовною українською мовою. Поява книгодрукування та наукової літератури, складна релігійна полеміка, розвиток освіти в Україні позначилися на мові тогочасних писемних пам’яток. Завершує цей період така історична подія, як приєднання України до Росії в середині XVII ст., що надзвичайно загальмувало самобутній розвиток українського народу, а тим самим і його мови.

Джерела Словника. Проблема добору джерел «Словника української мови XVI – першої половини XVII ст.» досить складна. Це можна пояснити двома основними причинами: по-перше, своєрідною мовною ситуацією, що панувала на той час в Україні (адже пам’ятки писали не тільки українською книжною та народнорозмовною мовою, а й церковнослов’янською, польською, латинською та грецькою); по-друге, надзвичайно великою кількістю пам’яток, різних за жанрами та стилями, місцем зберігання, що утруднювало їх виявлення й залучення до канону джерел Словника. Саме ця особливість джерельного матеріалу зумовила основні відмінності в лексикографічному опрацюванні «Словника староукраїнської мови XIV–XV ст.» і «Словника української мови XVI – першої половини XVII ст.». Перший із них побудований за принципом «тезауруса», тобто охоплює весь лексичний матеріал визначених пам’яток; у другому застосований вибірковий принцип розписування пам’яток. Тому у другому словнику, на відміну від першого, немає статистичних даних, не виділені форми, до його реєстру не додані власні особові назви. Крім вибіркового розписування, створюючи картотеку «Словника української мови української мови XVI – першої половини XVII ст.», застосовували й повне розписування, але не вичерпне, тобто таке, за якого з пам’ятки виписували всі слова та їх значення, але не охоплювали всіх ідентичних і повторюваних форм та слововживань. Так розписані пам’ятки, створені протягом перших 20 років XVI ст. та протягом останніх 20 років першої половини XVIІ ст., усі пам’ятки наукового стилю, зокрема словники, деякі твори художнього стилю, твори літописного стилю, пам’ятки публіцистично-ділового стилю.

Численні пам’ятки XVI – першої половини XVII ст., писані польською, латинською та грецькою мовами, лишилися поза увагою укладачів, хоч у них могли бути й деякі українські слова. Виявлення й вивчення мовних особливостей цих пам’яток, вибирання з них (а їх сотні!) українських слів набагато збільшило б період підготовчих робіт під час створення Словника. Однак, як засвідчив вибірковий аналіз іншомовних текстів, у них насамперед трапляються українські власні назви — топоніми, антропоніми, гідроніми. Українські апелятиви фіксуємо зрідка, здебільшого як юридичні, економічні та інші терміни, наявні і в українських пам’ятках. Виняток становлять лише видані в той час граматики, зокрема «Адельфотес», «Грамматика словєнская» Івана Ужевича, які, хоч і писані грецькою та латинською мовами, однак містять багатий ілюстративний матеріал, почерпнутий із живої розмовної мови (дѣвчинка, кошичок, малюсенький, ранюхно, хлопятко).

Під час добору джерел до Словника виникала проблема розмежування українських і церковнослов’янських пам’яток. Питання, чи варто додавати до канону джерел ту чи ту пам’ятку, писану церковнослов’янською мовою з елементами української, розв’язували, спираючись на даних про кількісне відношення фонетичних, морфологічних чи лексичних елементів у мові цих пам’яток. Зокрема, зважали на такі риси, як неповноголосні та повноголосні форми, сполучення ра, ла і ро, ло, е і о, жд і ж, щ (шт) і ч, раз- і роз-, -аго і -ого в прикметниках чоловічого та середнього роду в родовому відмінку однини, закінчення -ию і -ью в орудному відмінку іменників жіночого роду колишніх основ на -і, -ши і -шь у дієсловах другої особи однини теперішнього часу, закінчення -тъ і -ть у дієсловах третьої особи однини та множини теперішнього й майбутнього часу, закінчення -мы і -мо в першій особі множини дієслів теперішнього часу, наявність форм аориста, імперфекта та ін. Якщо українські елементи в церковнослов’янських пам’ятках незначні, то такі пам’ятки до канону джерел не належать. Пор., хоча б такі послання Івана Вишенського, як «Новина», «О єретиках». Щодо церковнослов’янізованих українських пам’яток зауважимо, що їх, попри більшу чи меншу кількість церковнослов’янізмів, залучали до канону джерел Словника. Однак, розписуючи такі пам’ятки, церковнослов’янські цитати опускали.

Другою проблемою міжмовного характеру стало розмежування українських та білоруських пам’яток. Авторський колектив «Словника української мови XVI – першої половини XVII ст.» в основу такого розмежування поклав мовний принцип (сплутування етимологічних ѣ– и, ы– и, о, е в закритому складі, у на місці о, ю на місці е, ц, л у в, и, жч, дж, ждж, дз,

Територіальний критерій у розмежуванні українських та білоруських пам’яток застосований у Словнику в тому разі, коли пам’ятки не виявляють ні специфічно українських, ні специфічно білоруських мовних рис. Отже, пам’ятки, написані на території України, зараховані до українських, а пам’ятки, написані на території Білорусі, – до білоруських. За українські вважаємо пам’ятки, які не мають виразних диференційних мовних рис, написані поза межами України, але змістом стосуються політичного, економічного, культурного життя українського народу.

До канону джерел залучені також пам’ятки, що містять риси обох мов – української та білоруської. Це, зокрема, «Четья» 1489 р., «Унія греків з костьолом римським», «Берестейський собор і його оборона», «Опис границь і шкод між Великим князівством Литовським і Коруною Польською», «Митна книга» та ін. Певну групу становлять також грамоти молдавських канцелярій, мова яких, попри певний відсоток молдаванізмів і середньоболгаризмів, має українську основу.

Крім оригінальних пам’яток, до списку джерел Словника ввійшли твори перекладної літератури. Ураховано також певну кількість пізніших копій документів XVI – першої половини XVII ст., виконаних у XVIII ст., переважно з територій, представлених невеликою кількістю пам’яток (Закарпаття, Поділля). Хронологічно відкриває Словник пам’ятка конфесійної літератури кінця XV ст. – «Четья 1489 р.» з виразними українськими рисами, не використана у «Словнику староукраїнської мови XIV–XV ст.», що ґрунтувався лише на пам’ятках ділового стилю.

Не ввійшли в канон джерел численні пам’ятки ділового стилю, які мовно належать до однотипних або з філологічного погляду видані неякісно, а також пам’ятки, що зберігаються в необстежених архівах деяких країн (Польщі, Угорщини та ін.).

Джерела Словника відбивають найрізноманітніші аспекти політичного, культурного, релігійного та господарського життя України XVI – першої половини XVII ст. Писемні пам’ятки багаті з погляду жанрів та охоплюють широку стильову різноманітність, типову для розвинутих писемних мов.

Найширше репрезентований діловий стиль, який має в українській мові глибокі традиції попередніх століть. У пам’ятках цього стилю найповніше відбиті жива народна мова й українське термінотворення. До таких пам’яток належать різні за змістом грамоти, привілеї купцям, містам, записи міських урядів, різного рівня судів, описи замків, статути, поборові реєстри, універсали гетьманських канцелярій, книги витрат і прибутків тощо.

Народнорозмовна мова дещо іншого нашарування з елементами фольклору досить повно представлена у творах тогочасної художньої літератури – поезії, інтермедіях, епіграмах, народних піснях.

На ґрунті багатої полемічної літератури (твори Івана Вишенського, 3ахарії Копистенського, Філалета Христофора, Костянтина Острозького, Іова Борецького та ін.) і пам’яток конфесійної літератури (учительні та інші євангелія, проповіді, повчання, передмови до церковних книг) формувалося відношення церковнослов’янської та української мовних систем, відбувалося влиття іншомовних запозичень з грецької, латинської, польської мов, що позначилося на лексиці пам’яток цього періоду.

У складі джерел представлені пам’ятки наукової літератури (словники, граматики, травники), літописи, у яких широко засвідчений пласт наукової термінології.

Реєстр Словника. До реєстру ввійшли слова, які зафіксовані в картотеці, створеній на основі дібраних джерел.

Словник охоплює конкретний історичний відтинок розвитку української мови, тому – з погляду сучасності – у ньому є слова, наявні в сучасній українській мові, хоч часто з модифікованим слововжитком (piзна сполучуваність, інші стилістичні особливості тощо), і слова, типові для мови зазначеного періоду: вони віджили разом із реаліями й тепер належать до лексичних історизмів.

До реєстру Словника ввійшли самостійні та службові слова, похідні утворення різних типів словотвірної системи. Зі спеціальних груп лексики дібрані назви народів і племен (готы, печенѣгове, тимброве, чехъ); белоцерквяны, бѣлоцерковець, лучанинъ, черкасець, черкашанинъ); арианинъ, бернардынъ, доминиканинъ, іудейство, кармелитъ); куроѣдъ, подушкоспалъ, сладколюбецъ); апеляция, водлугъ, гды, кгвалтъ, кгрунтъ, декретъ, жебы, фундовати); баша, драхма, мурза, чаушъ).

Не внесені до реєстру Словника власні особові та географічні назви, що зумовлено неоднаковими принципами створення картотек загальних і власних назв, специфікою власних назв, які, на відміну від загальних, потребують іншого лексикографічного опрацювання, залученням до канону джерел значної частини перекладних творів, які містять багато чужоземних імен та географічних назв, що не мають істотного значення для історії української лексики; слова, не засвоєні українською мовою (гарїоѳилүсъ, лапосїюмъ, пєнєндзы, скаѳоніа, скондъ); литовский, лунский, молдавский, перский. литовский у статтях КНЯЗСТВО, ЛИЧБА, МОНѢТА; молдавский– ЗЕМЛЯ тощо); дієприкметники (активні та пасивні) теперішнього й минулого часу, якщо в картотеці засвідчені особові форми дієслова ( падаючий подане у статті ПАДАТИ, писаный – у статті ПИСАТИ); даючи, знаючи, узнавши);

Усі реєстрові слова у Словнику подані «гражданкою», без виносних букв, тител і надрядкових знаків.

Кожне відмінюване слово подане в його основній (вихідній) формі: іменники, іменникові займенники – у називному відмінку однини, множинні іменники – у називному множини, кількісні числівники – у називному, прикметники, прикметникові числівники та прикметникові займенники – у називному однини чоловічого роду, дієслова – в інфінітиві.

Фонетичні, графічні й орфографічні варіанти слова подані в одній словниковій статті. В одній словниковій статті подані також різноманітні написання іменників на -иє, -їє, -є (здоровиє, здоровьє, здоровє),

Як окремі реєстрові слова подані у Словнику морфологічні та словотвірні варіанти (архимандритъ – архимандрита, митрополитъ – митрополита, пилно – пилне, полтора – полторы, стависко – ставище); градъ і городъ, единъ і одинъ, єжє і ожє, нощь і ночь); краль, король, круль; королевство, кролевство); полъ- (повъ-, полу-) повкопы, полгроша, полґранатовый, полтретя, полудень); -ся, вывѣдованьєсѧ, коханьєсѧ); ближе, найближей; ближший, найближший); воєводиная, возный, мучноє, подстаростиная, хоружий); богоспасаємый, вышенаписаный, вышереченый) неугасаючий, неугасимый); литое серебро, оремый волъ); умерлый); -ся (-се) (бачитися, битися, зватисе, молитися); брудносивый, будькоторый, верхуписаный, гдыбы, згнедастрокатъ, зподъ, килькасотъ, натщесерце, пакли, полколоды, розумновѣчный, спосередку, чолобитє, штоколвекъ); не-, не- не вживають (невинне, неволникъ, непорушенно, нерукотвореный) не- одне поняття (невеликий, недавно, неправда, неприятель); недо- зі значенням неповної якості або дії чи стану в неповній мірі (недовѣрокъ, недорослий, недоставати); ВЕРХЪ1 – іменник, ВЕРХЪ2 – прийменник; ПРАВО1 – іменник, ПРАВО2 – прислівник ʻчесноʼ, ПРАВО3 – прислівник ʻправоручʼ); б) слова різного походження ( ГРАДЪ1 ʻмістоʼ – ГРАДЪ2 ʻявище природиʼ, ЛИСТ1 ʻлистяʼ – ЛИСТ2 ʻписьмовий документʼ); в) слова, що виникли внаслідок значеннєвої еволюції слова ( КОСА1 ʻсільськогосподарське знаряддяʼ – КОСА2 ʻзаплетене волоссяʼ); г) різні за значенням і граматичними зв’язками дієслова, переважно афіксальні, того самого походження ( ВЫБРАТИ1 ʻобратиʼ – ВЫБРАТИ2 ʻстягнутиʼ).

У заголовне слово словникової статті винесені всі фонетичні, графічні та орфографічні варіанти, водночас на першому місці поданий найближчий до форми сучасної української мови варіант, а коли його немає, той варіант, який найточніше відбиває традиційну орфографічну систему української писемно-літературної мови XVI – першої половини XVII ст., найтиповіший у писемних пам’ятках згаданого періоду. Усі інші варіанти подані поряд за абеткою (лѣсъ, лесъ; нагородити, нагородить; прєдо, предъ, прѧдъ; тетка, тютка; теченє, течениє, теченїє, теченьє; тисяча, тисеча, тисѧча, тысеча, тысяча, тысѧча; урядъ, врѧдъ, урадъ, уредъ, уряд, урѧдъ).

Прикметники, зафіксовані у двох формах – повній і короткій, подані в заголовку словникової статті в обидвох, причому на першому місці переважно в повній формі (ВИНОВАТЫЙ, ВИНОВАТЪ прикм., ДОБРЫЙ, ДОБРЪ прикм.).

Повні й короткі форми займенників подані в одній словниковій статті, причому на першому місці – повна (ВСЯКИЙ, ВСЯКЪ займ.).

Омоніми у Словнику як заголовні слова позначені вгорі арабськими цифрами.

Граматична характеристика слова. Словник української мови XVI – першої половини XVII ст. – тлумачно-перекладний. Його основне завдання – відбити лексичний склад писемних пам’яток зазначеного періоду; граматичні відомості в ньому подані в обмеженому обсязі.

Граматична характеристика слів у Словнику відповідає усталеній в українській і слов’янській лексикографічній практиці. Вона містить вказівки на вихідну форму слова; позначення частини мови, до якої це слово належить (крім іменників і субстантивованих прикметників, для яких вказівка на граматичний рід визначає й частину мови); відомості про такі граматичні категорії, як збірність, ступені порівняння прикметників і прислівників, вид і керування в дієслів.

Граматична характеристика надана кожному реєстровому слову – повнозначному і неповнозначному. 

Вихідні форми, яких немає в картотеці Словника, реконструйовані в тому вигляді, який відповідає граматичній системі української мови XVI – першої половини XVII ст. Іменники реконструйовані на основі наявних форм непрямих відмінків, інфінітив дієслова – на основі особових форм тощо.

Граматичні позначки проставлені після заголовного слова та його варіантів. Уживані в Словнику граматичні позначки подані у списку скорочень.

Вказівка на походження слів. У реєстрі Словника наявні чужомовні слова (повнозначні й службові), які засвідчені пам’ятками української мови XVI – першої половини XVII ст. і становлять частину лексичного фонду писемно-літературної мови того часу. На походження таких слів указують іншомовні паралелі, наведені в дужках після граматичної характеристики. 

Питання про джерело запозичення не завжди може бути розв’язане однозначно. У таких випадках подані найімовірніші іншомовні паралелі. Якщо іншомовне слово потрапило в мову українських пам’яток через посередництво іншої мови, то поряд подано відповідник мови-посередника ( єретикъ – цсл. єрєтикъ, гр. αἱρετικός; лантухъ– стп. rantuch, свн. randtuch; фундовати – стп. fundować, лат. fundare). Чужомовне походження визначене не тільки для основного слова, а й для всіх спільнокореневих лексем, що з’явилися в українській мові внаслідок запозичення (аппелювати, аппеляція; диспутъ, диспутация).

Іншомовні паралелі не подані до слів, які утворені на українському ґрунті від запозичених лексем (адамашковый, диспутачъ, друкованє, друкарский)

Тлумачення реєстрового слова. Семантична характеристика подана до всіх реєстрових лексем Словника. Для службових слів подана характеристику їх граматичних і синтаксичних функцій.

Предметне значення повнозначних та граматичне значення службових слів з’ясовані внаслідок аналізу всіх контекстів, засвідчених цитатами з писемних пам’яток української мови, які зберігаються в картотеці Словника. Якщо контекст не дає змоги вповні розкрити значення слова (зокрема, це стосується назв історичних реалій, цін, мір, грошових одиниць тощо), то допоміжними засобами стають мовні факти сучасної української мови, її діалектів, дані інших слов’янських і неслов’янських мов, відповідна наукова література.

Значення реєстрового слова, залежно від його лексико-семантичних особливостей та граматичних показників, розкрите в різні способи. Найпоширеніший – добір лексичного відповідника сучасної української літературної мови, зокрема тотожного: АВГУСТЪ ч. Серпень [...]; БОЛѦЧКА ж. Болячка [...]; ВТОРЫЙНАДЕСЯТЪ числ.Дванадцятий КУПОВАТИ дієсл. недок. Купувати […].

В інших випадках для тлумачення добрані синоніми сучасної української літературної мови: АКЦЕНТЪ ч. Акцент, наголос [...]; ВТРУЧАТИСЯ дієсл. недок. Втручатися, вторгатися [...]; ГОРѢ присл. Догори, угору [...].

Реєстрові слова на позначення історичних реалій витлумачені описово: АКЦЕСЇЯ ж. Здобуття права на власність; угода про прибуток; ГОЛОВЩИНА ж. Плата, штраф за вбивство. Якщо назва давньої реалії збереглася в пласті історизмів сучасної лексики, то вона наводиться після відповідної пояснювальної ремарки: ВОЙТЪ ч. (у містах на німецькому праві голова місцевого самоврядування і міського суду) війт […]; ГОРОДНИЧИЙ ч.( урядова особа, що має вищу владу в городському замку, комендант фортеці)

До реєстрових слів, збережених у діалектах і зафіксованих у словниках сучасної української мови (тлумачних, двомовних, діалектних) або картотеках діалектних словників української мови, після сучасного літературного відповідника поданий діалектний відповідник із позначкою діал.: ЗИМНО1 ч. Холод, діал. зимно. 

Слова-відповідники. які збереглися в сучасній українській мові з обмеженою сферою вжитку, марковані позначками розм., заст.: БАБА... 3. (взагалі жінка) розм. баба […]; БЕЗОРУЖНІЙ прикм. Беззбройний, неозброєний, заст. безоружний […].

Слова, вжиті в переносному значенні, супроводжені позначкою перен.: БЕЛОУСЪ ч. перен. (про чорта) білоус […]; БЕРЕМЯ с. … 3. перен. (те, що гнітить людину, тяжіє над нею) тягар […]. 

До іменників-назв рослин подані по змозі латинські терміни та сучасний літературний або діалектний відповідник: БАБКА2 ж. (Plantago L.) Подорожник, діал. бабка […]; БУКВИЦА ж. (Betonica L.) буквиця […]. 

Абстрактні іменники на -ость, -ниє (-ньє, -нє), -тиє,

Словотвірні та морфологічні варіанти реєстрових слів викладені лише біля одного з них – більш поширеного або наближеного до сучасної норми.

Прикметники і прислівники вищого й найвищого ступенів порівняння передані відповідниками в аналогічних граматичних формах ( ЛѢПШЕ присл. в. ст. Ліпше; НАЙМИЛШИЙ прикм. найв. ст. Наймиліший).

Визначаючи семантику дієслова, до уваги брали його синтаксична сполучуваність та валентність сполучуваних слів ( МОВИТИ […] дієсл. недок. і док. 1. (до кого, от кого кому, к кому, що і без додатка) (усно висловлювати думки; розповідати про кого-, що-небудь) мовити, казати, сказати (до кого, від кого кому, до кого, що і без додатка) […]. 2. (о чім і без додатка) Указувати, учити, повчати (про що і без додатка) […].

Реєстрові слова з граматичним значенням (прийменники, сполучники) розкриті за допомогою викладу семантико-синтаксичних відношень і характеристики зв’язку між членами речення та окремими реченнями.

Частки визначені за смисловими відтінками, яких вони надають словам-членам речення.

У випадку неточного чи сумнівного визначення семантики слова поставлений у дужках знак питання (?): БАЗАМАТЬ ч. (?) […]. 

Окремі значення реєстрового слова позначені арабськими цифрами й подані з абзацу, а їх відтінки – у межах основного значення, також з абзацу.

До багатозначних слів, крім лексичного еквівалента сучасної української літературної та діалектної мови, подано уточнювальну ремарку ( БИСКУПСТВО с. 1. (сан єпископа) єпископство […]. 2. (церковно-адміністративний округ, яким управляє єпископ) єпископство, єпархія […]).

Уточнювальну ремарку подано у круглих дужках і тоді, коли еквівалент сучасної літературної мови має кілька значень або відтінків, а реєстрове слово засвідчене лише в одному з них ( БАРЪСОВЫЙ прикм. (виготовлений зі шкіри або хутра барса) барсовий […]).

Коли реєстрове слово витлумачене за допомогою синонімів, уточнювальні ремарки не подають ( БАЧЕНЯ с. 1. Розум, мудрість […]. 2. Погляд,розсуд, міркування […]. 3. Увага, пильність […]. 4. Ласка, милість, пошана […]).

Перед викладом значення для стилістичної характеристики слова використані позначки: пестл., ірон., зневажл., лайл. пестл. поставлена біля слів із суфіксами пестливості ( БАБУСЕНКА ж. пестл.

Позначка зневажл. застосована до слів із відтінком зневажливого ставлення до когось ( БАСНОПИСЕЦЬ ч. зневажл. (автор видумок, байок) байкотворець […]). Позначка лайл. подана до слів, уживаних як лайка ( БАРАН ч. 1. Баран […]. 2. Перен. лайл. (про нерозумну людину) баран […]). Здрібнілі слова передані адекватними відповідниками сучасної мови без позначок ( КНИЖЕЧКА ж. Книжечка […]).

Образне вживання слів виділене після викладу значення з позначкою Образно ( БЕЗМОЛВИЄ […] Образно:

Цитати-ілюстрації для слів, ужитих у порівняльних зворотах, подані після значень із позначкою У порівн. ( БЛИСКАВИЦА […] У порівн. и зара(з) яко блискавицѧ счезь дїаволь).

Порядок розміщення значень. Визначаючи порядок розміщення значень слів у Словнику, брали до уваги такі дані: наявність первинного і вторинного, конкретного та абстрактного, прямого й переносного значень; можливість розвитку абстрактного значення на базі конкретного або, навпаки, – конкретного на базі абстрактного; близькість значень та тісний смисловий зв’язок між словами. Крім того, укладачі словника зважали на принцип типовості значення слова, його поширення.

На першому місці подають первісне, пряме, номінативне значення, якщо воно засвідчене в картотеці словника. Усі інші значення – вторинні, переносні – викладають у певній логічній історичній послідовності, у порядку їх типовості. Далі подають значення, яке розвинулося з первинного і перебуває з ним у тісному смисловому зв’язку.

Якщо переносне значення слова тісно пов’язане з прямим, номінативним,то його викладають у межах номінативного як відтінок, але якщо воно сприймане вже як самостійне, то виділене окремо й розміщене безпосередньо за номінативним.

Термінологічне значення слова подають після всіх інших його значень.

Фразеологічні та стійкі словосполучення. Після викладу значень реєстрового слова, проілюстрованих цитатами з пам’яток, подають фразеологізми та стійкі словосполуки. До них зараховано: а) синтаксично оформлені мовні одиниці з двох або кількох слів, що мають цілісне лексичне значення незалежно від значень його компонентів ( бити языкомъ – проклинати); б) фразеологічні одиниці, загальне лексичне значення яких пов’язане з компонентами, що належать до їх складу ( мыслью похотною блудити – допускати розпусні думки); в) іменниково-прикметникові сполуки – назви чинів, титулів, церковних свят, обрядів, складні топоніми та мікротопоніми (великий князь, великий бояринъ, мясопусная недѣля, пятокъ великодный, Пузовский бродъ, Суха долина), дань медовая, дачка грошовая, литовская монета, ческая личба).

Усі фразеологізми та стійкі словосполуки, викладені у словниковій статті, розміщені в алфавітній послідовності початкових слів. У кінці статті подані – також за абеткою – фразеологізми, які тут не глумачать, а відсилають до інших статей.

Фразеологізм здебільшого тлумачать у словниковій статті на слово – його смисловий (опорний) центр.

Якщо у фразеологізмі не можна визначити головного слова, то такий фразеологізм поданий у Словнику за першим повнозначним словом.

Виклад фразеологізму містить такі компоненти: а) заголовок фразеологізму; б) керування у фразеологізмах дієслівного типу; в) тлумачення лексичного значення; г) ілюстративний матеріал на підтвердження семантики фразеологізму; д) відсильні позначки.

Лексичні варіанти компонентів фразеологізму подані у квадратних дужках (шкоды дѣлати [дѣяти, чинити]).

Формальні варіанти компонентів фразеологізму подані в круглих дужках (дати покой (в покой), зъ (въ) друку выдати).

Дієслівні фразеологізми, якщо в них можливі обидві видові форми, подані окремо: і у формі недоконаного виду, і у формі доконаного виду з викладом значень та їх ілюстрацією; так само окремо подані фразеологізми зі зміненим порядком компонентів (вѣдати (ведати) давати (дати),давати (дати) вѣдати (ведати)).

Зі складу словосполуки беруть до уваги тільки структурно необхідні компоненти ( склонитися сердцемъ замість склонитися до него сердцемъ).

Фразеологізми дієслівного типу оформлені як дієслівні статті ( положити непрїѧзнь (між ким) – посварити (кого)).

Різні значення фразеологізму позначені буквами: напр., конецъ (конец) вчинити (учинити) – а) довести до кінця (що і без додатка) [...]; б) (між ким) (ліквідувати який-небудь стан) покласти кінець [...]. 

Ілюстративний матеріал. Ілюстративний матеріал в історичному словнику виконує подвійну функцію: документує наявність слова в пам’ятках аналізованого періоду та обґрунтовує виклад значення.

У Словнику кожне значення реєстрового слова, його відтінки, кожен фразеологізм та стійке й лексикалізоване словосполучення проілюстровані цитатним матеріалом із пам’яток.

Кількість цитат залежить від їх наявності в картотеці та смислової чіткості. Щоб проілюструвати значення слова, подають передусім тексти, у яких ілюстроване слово супроводжується синонімами, уточненнями або поясненнями (пишитє ми о дида(с)калѣ а(л)бо ми(с)трѣ шко(л)но(м); бѣда ты(м), котрыє нє моцнєсѧ за жакглѣ албо машты окрє(н)тоу оуймуют; що... сѧ тычє(т) типокграфіи, то є(ст) дроукарнѣ, добрє то чинитє).

Добираючи цитати, що ілюструють те чи те значення слова, його відтінки, беруть до уваги й потребу подати у Словнику розмаїтий у граматичному аспекті матеріал (рідкісні форми, а також діалектні, дублетні, різне контекстуальне сполучення слів тощо).

За допомогою цитатного матеріалу Словник дає інформацію про хронологічне та жанрове поширення слова: цитати подають із пам'я ток різних територій, різних стилів і жанрів, при цьому використовують хронологічно першу й останню фіксацію слова в картотеці, що дає змогу простежити історію слова в межах аналізованого періоду.

Цитати подають в такому обсязі, щоб розкрити семантику ілюстрованого слова, підтвердити його типові та стійкі зв’язки й словосполуки. Відповідно цитати можуть скорочувати так, щоб не перекрутити смисл тексту.

Якщо потрібно пояснити або уточнити цитати, відповідні пояснювальні коментарі вносять в текст у квадратних дужках (онъ[Ян Цетись]... нашол на дом отца Иоанна).

Якщо в ілюстраціях заголовне слово трапляється два або більше разів, але в різних значеннях, то слово, яке ілюструє певне значення, виділене у Словнику курсивом.

Кожна цитата супроводжується бібліографічною довідкою відповідно до визначеного скорочення. Однак, щоб спростити набір, деякі кириличні та грецькі літери замінені на сучасні літери та сполучення літер, а збережені у Словнику тільки тоді, коли мають цифрове значення.

Збережені особливості написання великих і малих літер, розділові знаки оригіналів та публікації, наголошування слів, титла над скороченими словами і літерами з цифровим значенням, паєрик (̾) після приголосних, сигнали видавця «sic» або «так» після помилкових написань, які подають у круглих дужках із позначкою Прим. вид. (sic! – Прим. вид.; Прим. вид.).

Щоб полегшити набір і ліпше подати ілюстративний матеріал, у Словнику можливі деякі відхилення: надрядкові літери введені в рядок у круглих дужках; надрядкові знаки (крапки над голосними та приголосними, знаки придиху) пропущені; над голосними пропущений діакретичний знак кендеми ("), а його графічний еквівалент и вводять у рядок у круглих дужках (молоды(и), новы(и), стары(и));

Збережена повністю графіко-орфографічна оболонка оригіналів у цитатах, написаних латинкою, хоч у реєстрі такі слова транслітеровані «гражданкою».

На помилки в ілюстративному матеріалі (перекручення слів, написання разом замість окремо та ін.), вказує знак оклику в круглих дужках після помилкового слова.

Графіка та орфографія в Словнику. Неоднорідність джерел у Словнику і за їх характером (рукописи, стародруки, сучасні публікації) та типом письма (кирилиця, «гражданка», латинка), і за ступенем точності відображення графіко-орфографічних особливостей писемних пам’яток XVI – першої половини XVII ст. (пізніші видання) викликає значні труднощі при оформленні реєстрових слів і відтворенні у Словнику цитат-ілюстрацій.

Оскільки до джерел Словника ввійшли не тільки рукописи і стародруки, писані кирилицею або транслітеровані латинкою (напр., інтермедії Гаватовича, Трагедія руська, Пісня про Стефана воєводу та ін.), але й чимало публікацій (хоч інколи й недосконалих лінгвістично, зате цікавих і багатих лексично), виданих «гражданкою», зрідка латинкою, то навряд чи було б правомірним і науково виправданим зводити різні написання пам’яток до якогось одного типу письма. Тому у Словнику застосовані кирилична, гражданська та латинська графічні системи, але дотримано графіку й орфографію оригіналів та публікацій. Однак, щоб спростити набір, у Словнику деякі кириличні та грецькі букви замінені сучасними буквами та сполученнями букв. Зокрема, замінені s на з, ξ на кс, ψ на пс, ӕ на я, ѥ, ε на є, ѩ на ѧ, ѫ на оу, ѵ (іжиця) на у, в або и. s, ξ та ψ зберігаються у Словнику тільки годі, коли вони мають цифрове значення. Відповідно до графіки джерел в ілюстраціях збережено букви е, є, ѡ, о, у, ү, оу, і, ї, й, ґ (проривне), ъ, ь, ѣ, ѧ, ѳ.

Словник української мови XVI – першої половини XVII ст. має суто документальний характер. У ньому всі реєстрові слова подано в початковій формі, засвідченій у писемних пам’ятках. Якщо її немає в розписаних джерелах, то таку форму реконструйовано на основі похідних форм відповідно до орфографічної системи української писемно-літературної мови зазначеного періоду. 

Однак виробити єдиний тип написання слова для аналізованої епохи неможливо, тому що в той період не було чітких правописних норм. Про це свідчить різне написання слів не лише різними писарями, але навіть тими самими. Пор. хоча написання таких слів, як великый і великий; вєсєльє, вєсєлиє і веселе; возный і возний; врядъ, врадъ і урадъ; вулми і вульми; дверѣ і двери; жена і жона; приятєль і приєтєль; стєрєчи, стеречи і стеречы; тѣтка і тютка; улиця і улица, оулица; чесно і честно; што, что і що та ін.

Така правопнсна розбіжність зумовлена невідповідністю між орфографічною традицією і тогочасним живим мовленням.

Відповідно до написання слів у староукраїнських писемних пам’ятках, які відбивають не тільки традиційні, етимологічно-морфологічні норми, але й усно-розмовні форми, реєстрові слова винесені у Словнику в таких формах, як волъ, исти і ѣсти, конь і кунь, куница, пѣснь, татары і татаровє, третий та ін.

Усі реєстрові слова подані у Словнику без виносних букв, тител і надрядкових знаків, але зі збереженням наголосу (якщо він позначений у пам’ятці) та орфографії оригіналу або публікацій. 

Щоб уникнути розбіжності у Словнику й полегшити користування словником, усі варіанти літери у (оу, ү, у, ѵ) у, у, ү та оу. о передані два давні варіанти – о та ѡ),

Щоб відбити тверду вимову приголосних перед є, е (е, є, ε) е. є збережена в реєстрових словах в тих випадках, коли вона починає слово (ЄВАНГЕЛИСТОВЪ, ЄПИСКОПЪ) ъ, ь та м’яких приголосних (ВЕСЕЛЄ, ЗДОРОВИЄ, ИЄРЕЙ).

З трьох варіантів, уживаних на позначення проривного задньоязикового дзвінкого звука ґ (ґ, латинського g та диграфа кг), ґ, кг. ґ і кг.

Графема и після голосних у реєстрових словах передана через й,

Щоб спростити користування електронною версією словника, реєстрові слова, які відбивають написання в пам’ятці, але не відповідають етимологічному та морфологічному правописним принципам, подані з знаком *. 

Відсильні позначки. Відсильні позначки застосовані у Словнику, щоб звернути увагу читачів на однаковість у значенні або словотвірній структурі чи складі фонем тих чи тих слів, вказати на зв’язок між реєстровими словами і статтями Словника. У Словнику використані такі позначки: див., див. ще і пор.

Позначка Див. пов’язує фонетичні та графічні варіанти із заголовним словом словникової статті ( ВОЗЫТИ див. ВОЗИТИ, ЗЇМА див. ЗИМА, КТО див. ХТО, ЛЄСЪ див. ЛѢСЪ), СУДОВЫЙ прикм. судовый листъ див. ЛИСТЪ2).

Якщо фонетичні і графічні варіанти стоять за алфавітом поряд із заголовним словом, то відсилачі не подаємо, адже такі варіанти винесені в заголовок статті.

Позначки Див. ще і Пор. застосовані в кінці словникових статей. Позначка Див. ще пов’язує: а) словотвірні та морфологічні варіанти слова того самого значення ( бродокъ – бродець, ловиско – ловище, митрополитъ – митрополита); градъ – городъ, кралъ, кроль – король, плотно – полотно); записати – записовати, позичати – позичити, помирати – померти – змерти, помагати – помочи).

Позначка Пор. пов’язує деривати з твірними основами: а) віддієслівні іменники з відповідними дієсловами ( мовчанє – мовчати); далшїй – далєкий, наймилостивший – милостивый, наймилѣиший – милый); далєй – далєко, найвышє – высоко); найлипшє – лѣпшє, лѣпѣй).