«Словник української мови XVI – першої половини XVII ст.» укладають у Львові, в академічній інституції, яка виникла в січні 1940 року після розформування Наукового товариства імені Шевченка.
Радянська окупація Львова 1939 року означала заборону НТШ – багатопрофільної наукової установи з дослідницьким фокусом на проблемах українознавства. Реорганізований академічний мовознавчий осередок – відділ української мови – був підпорядкований Інститутові мовознавства ім. О. Потебні АН УРСР, і на той час у ньому працювали Кирило Студинський, Іларіон Свєнціцький, Марія Пшеп’юрська, Кость Кисілевський, Василь Лев, а магістральною науковою проблематикою стала лексикографія – укладання «Польсько-українського словника».
У період німецької окупації у Львові НТШ ненадовго поновило діяльність, і кабінет мовознавства очолив проф. Василь Сімович, а від другої половини 1944 року на пл. Ринок, 10 продовжив роботу відділ української мови Інституту мовознавства ім. О. Потебні АН УРСР, який очолив Іларіон Свєнціцький, учений-славіст, директор Музею українського мистецтва (сьогодні – Національний музей у Львові). Професор Свєнціцький згуртував колектив навколо давно очікуваного проєкту – «Польсько-українського словника», призначив його керівником Л. Гумецьку – свого заступника і «єдиного мужчину в колективі» (такими жартівливо-правдивими словами він називав Лукію Лук’янівну). Праця над «Польсько-українським словником» стала важливою сторінкою української лексикографії й започаткувала лексикографічний напрям наукової діяльності відділу української мови.
Наступним її етапом став «Словник староукраїнської мови XIV–XV ст.», зреалізувати який у не надто сприятливих історичних обставинах вдалося завдяки організаторському хисту його редактора Лукії Гумецької, яка на той час успішно захистила докторську дисертацію «Нарис словотворчої системи української актової мови XIV–XV ст.» (Київ, 1957), а 1958 року на IV З’їзді славістів у Москві виступила з доповіддю про концепцію Історичного словника української мови. В умовах постійного обстоювання наукової вагомості цієї проблематики перед тогочасним чиновництвом почали збирати матеріал і формувати джерельну базу та картотеку словника мови ділових документів XIV–XV ст. На чолі з Лукією Гумецькою цю роботу виконували Дмитро Гринчишин, Уляна Єдлінська, Левко Полюга, Михайло Худаш, Олександра Захарків, Валентина Карпова, Іван Керницький, Розалія Керста, Марта Сенів. Два томи «Словника староукраїнської мови XIV–XV ст.» вийшли друком у Києві в 1977–1978 рр., зафіксувавши 11,5 тис. слів і ставши переконливим свідченням високого рівня розвитку української мови XIV–XV ст.
Концепцією історичного словника визначено його завдання – щонайповніше репрезентувати мову конкретного історичного періоду як систему.
Метою проєкту стало системне лексикографічне опрацювання ділової мови XIV–XV ст., а джерелами слугували опубліковані й неопубліковані тексти офіційно-ділового стилю (грамоти, акти, листи, тестаменти, описи замків, інвентарі, привілеї купцям, люстрації земель, судові справи, привілеї, написи на твердих поверхнях, вкладні записи – загальна кількість суцільно розписаних джерел сягнула 939 одиниць, а вже готова картотека налічувала понад 260 тис. цитат), написаних староукраїнською мовою незалежно від території їх виникнення: це західно- й східноукраїнські тексти, а також тексти з території Білорусі, Литви, Польщі, якщо вони виявляють риси, властиві староукраїнській мові. Був створений перший в історії українського мовознавства реєстр пам’яток староукраїнської мови XIV–XV ст. із Волині, Галичини, Поділля, Закарпаття, Центральної України тощо.
Словникова робота потребувала не лише знань із діахронійного мовознавства, передусім історичної лексикології, діалектології, а й історико-культурного контексту епохи, історії права, торгівлі, суспільних відносин, еволюції суспільної свідомості тощо, адже в численних випадках укладачі мали, крім перекладу, давати у тлумаченні довідково-енциклопедичну інформацію. Про цінність цієї праці для українського та слов’янського мовознавства зауважено в понад 20-ти наукових рецензіях: словник дає матеріал для поглибленого вивчення проблем міжмовних контактів і впливів, історичної фонології, історичної діалектології, етимології та порівняльного вивчення слов’янських мов, історичної фразеології тощо.
Джерелами для формування фундаментальної картотеки стали вибірково розписані понад 3 500 писемних пам’яток різних стилів і жанрів із території Волині, Галичини, Наддніпрянщини, Поділля, Закарпаття, а також пам’ятки, що походять із територій сучасних Польщі, Литви, Білорусі, Румунії, Угорщини тощо й за мовними особливостями належать до української писемності ранньомодерного часу.
Матеріал добирали з найширшого спектра жанрів: ділової писемності (грамоти, листи, судові справи, універсали тощо), сакральних канонічних і неканонічних текстів (Євангелія церковнослов’янською мовою української редакції, учительні Євангелія, казання, повчання, полемічні послання тощо), а також з інвентарів замків, церков та монастирів, статутів братств, граматик, травників, літописів і хронографів, творів давньої літератури. Формуючи канон джерел, укладачі словника віддавали перевагу оригіналам рукописів або якісним фотокопіям, що їх виконували за відповідними замовленнями в Ленінграді чи Москві, оскільки видані друком не для лінгвістичних «потреб» пам’ятки, часто передусім для історичних студій, втрачали важливі в контексті лінгвістичної атрибуції наголоси, придихи, титла, графічні варіанти літер і спеціальні їх позначення.
Від 1975 року тривали фахові консультації авторського колективу, який очолював Дмитро Гринчишин, із професорами Степаном Бевзенком, Олексою Горбачем, Йосипом Дзендзелівським, Олегом Купчинським, Інною Чепігою, Василем Німчуком щодо канону джерел, які повнокровно репрезентували б мову періоду. Безпосередньо укладати словник почали 1982 року – у різний час у цьому проєкті сумлінно працювали: Уляна Єдлінська, Розалія Керста, Лев Полюга, Мирон Онишкевич, Ольга Федик, Богдана Криса, Олександра Захарків, Марта Сенів, Роман і Надія Осташі, Ольга Тріль. Триває вона й до сьогодні – авторський колектив, до якого належать Ганна Войтів (наук. ред.), Наталія Багнюк, Ганна Дидик-Меуш, Ольга Заневич, Ольга Кровицька, Юрій Осінчук, Ірина Черевко, очолює Марія Чікало (відп. ред.), словникар-практик із 40-річним досвідом роботи в історичному словнику від моменту формування корпусу його джерел. Опубліковано 18 випусків словника (до літери М включно).
Праця львівських лексикографів – помітне явище не лише української, а й загальнослов’янської лексикографії, зокрема історичної, яку репрезентують багаторічні наукові проєкти, лише частина з яких завершена, як-от: «Słownik staropolski» (Kraków, 1953–2002, t. 1–11), «Słownik polszczyzny XVI wieku» (Wrocław, Warszawa, 1966–1994, t. 1–37), Jan Gebauer «Slovník staročeský» (1903–1916, незакінч.), «Staročeský slovník» (Praha, 1968–2008, sešit 1–26), «Malý staročeský slovník» (Praha, 1978), «Гістарычны слоўнік беларускай мовы» (Мінск, 1982–2017, т. 1–37) та ін.
Процес укладання словника – праця дослідницька, і свідчення цього – численні наукові праці з історичної лексикології, які опублікували учасники авторських колективів обох історичних словників, зокрема монографії: Михайла Худаша «Лексика українських ділових документів кінця XVI – поч. XVII ст.: на матеріалах Львівського Ставропігійського братства» (1961), його ж «З історії української антропонімії» (1977); Уляни Єдлінської «Питання історичного синтаксису української мови (на матеріалі листів Богдана Хмельницького)» (1961); Дмитра Гринчишина «Явище субстантивації в українській мові» (1965); Івана Керницького «Система словозміни в українській мові: на матеріалах пам’яток XVI ст.» (1967); Левка Полюги «Слово в поетичному тексті Івана Франка» (1977), «Українська абстрактна лексика XVI – першої половини XVII ст.» (1991); Розалії Керсти «Українська антропонімія XVI ст.: Чоловічі іменування» (1984); Ольги Кровицької «Назви осіб в українській мовній традиції XVI–XVIII ст. Семантика і словотвір» (2002); Ганни Дидик-Меуш «Українська медицина: історія назв» (2008). А також блискучі захисти дисертацій: Марії Чікало «Назви кольорів у пам’ятках української мови ХІV–ХVІІІ ст.» (1994), Ганни Войтів «Назви одягу в пам’ятках української мови XIV–XVIII cт.» (1995), О. Кровицької «Семантична та словотвірна характеристика назв осіб у пам’ятках української мови XVI–XVIII cт.» (1995), Марти Сенів «Українська антропонімія XVI ст.: Жіночі іменування», Романа Осташа «Українська антропонімія першої половини XVII ст. Чоловічі власні особові імена (на матеріалі Реєстру Запорозького Війська 1649 р.)» (1987), Ірини Черевко «Фразеологія пам’яток української мови XVI–XVII століть: семантика, структура, стиль» (2013) та ін.
Сьогодення та «цифрова ера» ставлять перед колективом «Словника української мови XVI – першої половини XVII ст.» нові завдання: сформувати електронний корпус текстів доступних джерел (із суцільними, а не фрагментарно опрацьованими текстами), використовувати новітні технології в лексикографічній практиці, створити концепцію електронного історичного словника з можливістю постійного оновлення та вдосконалення, що в перспективі введе цю фундаментальну працю до ширшого наукового обігу й приверне увагу дослідників до феномену української мови ранньомодерного часу.
Українська історична лексикографія з її багатолітньою історією й перевіреною часом традицією сьогодні розвивається разом зі світовою лінгвістичною наукою, оновлюючи підходи, методологію та інструментарій досліджень.
Головні її здобутки – сотні опрацьованих писемних текстів і фундаментальні історичні словники української мови конкретних періодів – залишаються важливим та авторитетним матеріалом, без якого не вивчити історичне минуле народу, його культуру й мову.