СУМ 16-17 ст.

Мова

ж.
1. (здатність людини говорити, висловлювати думки) мова: И пóки ми єдно в пáмѧти рóдитсѧ мóва, чє́сныи бꙋдꙋтъ ѡ(т) мє́нє зáвжды ѡ(т) тєбѣ слóва  (Львів, 1591 Просф. 66); Дх҃ с(҃т) на(д)ходи(т) и тоє справꙋ́єтъ, штó вшє́лкїй спóсобъ мóвы и рóзꙋмꙋ понѧ́тіє прєвышшáє(т) (Київ, 1619 Аз.В. 192); Хтó бы вѣ́далъ ꙗ́къ звáно Ки́ты вѡ́дъ глꙋбóкихъ, На повѣ́трꙋ и зємлѣ мєшкáнцѡвъ ширóкихъ. Єщє лю́дємъ и на(д) ты́хъ потрє́бна є́стъ мóва, Хто нє глꙋ́пый зáжъ нє тóтъ що нє мóви(т) слóва (Київ, 1632 Євх. 294);
мову стратити, утратити мову – (утратити здатність говорити) утратити мову: чємоу… захарїа… нє вѣ́ры(л), и áгг҃лоу ѡ рождєствѣ єго ѡзнаймꙋю // чємоу нє да(л) вѣ́ры внє(т) оутрáти(л) мóвоу (поч. XVII ст. Проп.р. 250 зв.–251); Левкови, слузе Святогоровичовому, ранъ две в тыл головы тятых шкодливых задали,… по хрибъте побили…, которий южъ и мову стратилъ (Луцьк, 1635 АрхЮЗР 1/VI, 702).
2. (сукупність загальноприйнятих у суспільстві звукових, словесних і граматичних засобів формування думки) мова: Тєды тєжъ ѡ(т)то(л) за спо(л)но(с)тю, и звичає(м) ро(з)маиты(х) ꙗзыко(в) мовꙋ свою змєнили, бо швєдовє и дꙋ(н)щики вла(с)ныє иначє(и) мовꙗ(т) нижъ нє(м)ци (1582 Кр.Стр. 47); Кто жъ кгды єдною тылко мовою постронныхъ наций приꙗ́зни доступилъ? (к. XVI ст. Розм. 3); так иж Русь, посполитовавшися з ними, позавидѣли их обычаєм, их мовѣ и наукам  (Львів, 1605–1606 Перест. 26); то єс(т) мóва и вымова францүз̾скаѧ: то цвѣтъ і ѡздóба шла(х)ты // и дворѧ́новъ (поч. XVII ст. Проп.р. 24 зв.–25); Дѣ́ткамъ оучи́тисѧ починáючимъ Бꙋквáрь звы́клє рє́кши Алфавитáрь з тои Ґра(м)мáтїки вы́чєрпнєный абы́ склонє́нїѧмъ Ґра(м)мáтичнымъ з̾ лѣтъ дєти́нныхъ з̾ мóвою заразъ привыкáли, до выꙋчє́н̾ѧ подáванъ нєхáй бꙋ́дєтъ (Єв’є, 1619 См.Грам. 3 зв.); До тогѡ́ чáсꙋ ѡ(т) створє́ньѧ свѣ́та бы́лъ нарóдъ лю́дскїй одногѡ́ ꙗзы́ка и однóй мóвы (серед. XVII ст. Хрон. 18 зв.);
простая мова – староукраїнська писемна мова: Если́мъ тεжъ в пεрεкладáнью на прóстоую мóвоу нεвлáснε положи́лъ, áльбо в чóмъ нε догоди́лъ, ты ꙗ́ко моу́дрый попрáвъ (Острог, 1607 Лѣк. 182 зв.);
простая руская мова – те саме, що простая мова: Мáєтє и тєпє(р) кни́жицꙋ вєли́кого и чюдóвного ста(р)ца Макáрїа, з̾ ґрє́цкогѡ на прóстꙋю рꙋскꙋю мóвꙋ,… прєлóжєныи бє́сѣды, áлбо кáза(н)ѧ (Вільна, 1627 Дух.б. передм. 8);
(спосіб висловлювання думок, якому властиві певні ознаки) мова: Зоставивши риторѡ(м) широкии мовы, ѡповѣдаемо короткими словы (к. XVI – поч. XVII ст. ПДПИ 182, 108); А того досвѣтчитъ кождый во всѣхъ книгахъ его, тилько ихъ читаючи: бо тежъ ся простоты мовы хлюбылъ, якъ венцъ и Павелъ апостолъ, а снадъ и въ разумѣ, якъ оный (Єгипет, 1602 Діал. 50); А́лє ѧ лю́д̾скости твоє́є прошоý, абы́сь ширóкостю мóвы нє погор̾дѣ́лъ (Дермань, 1605 Мел.Л. 17 зв.); Хв҃о нарожє́ніє тєпє́рєшнєє то єсть по(д) лѣ́ты бꙋдꙋчєє, и пє́ршєє то єстъ прє(д)вѣ́чноє мóлчанємъ чти́ти и ѡбходи́ти мáємъ. Алє тóє такъ и до тóлѧ, бо корóткаѧ мóва всю́ды потрє́бна и пригóжа єстъ (Київ, 1619 Гр.Сл. 186); Подобеньство будованя або метафоричная мова тая въ томъ самомъ залежить, же якъ на фундаментѣ держится иное каменье ( Київ, 1621 Коп.Пал. 378); Изви́тїє словєсъ: штꙋ́чноє мовє́ньє, хи́трость в̾ мóвѣ (1627 ЛБ 45); Словопрѣ́нїє: Выстáвнаѧ мóва, вывóднаѧ мóва (Там само, 116); То мѧ́ до тои трꙋднои прáци побꙋди́ло в̾ стáрости лѣт̾ мои(х), абы́ чл҃вкъ ѡхо(т)нѣйшїй был̾ до читáнѧ рє́чїй бо(з)ки(х); и таємни(ц) збавє́ны(х), котóры(и) сꙋть поча(с)ти ѡписаны сла(д)кою мóвою по(д) мє́три (Чернігів, 1646 Перло 7 зв.).
3. (мовлення, властиве кому-небудь; манера говорити) мова: ꙋ чловєка воидє(т) стра(х) вєлики(и), ізмѣнисѧ тва(р) єго ї мова, ї ꙋзрѣ прєдъ собою грѣхи свои (XVI ст. Сл. о см. 335); И выступилъ вилебный Геръмогенъ, аръхиепископъ Полоцъкий, маючы листъ…, чыталъ голосною и значною мовою въ тые слова (Вільна, 1597 РИБ ХІХ, 220); боýдь дóл̾го тєр̾пли́вы(м) на(д) ви́н̾ными а лáскавымъ в нарѣкáнью. оучти́вы(м) в ѡбычáєхъ. кро(т)кимъ в мóвѣ, ти́хїй, и ѡхо(т)ного ѡбы́чаю до розмóвы (Острог, 1614 Тест. 153); шꙋкáти… мáємо пожи(т)кꙋ в писмѣ, нѣ(ж)ли сꙋптє(л)ности мóвы. Та(к) рáди набо(ж)ныє а прóстыє кни́ги читáти. ꙗко высóкїє и глꙋпы́є (Київ, 1623 Мог.Кн. 14 зв.); В Трє́тєй, оумилє́ннаѧ и плачли́ваа мóва, и всѣхъ до пожєгнáн̾ѧ сѧ з̾ Прєставлє́ннымъ з̾ оупомнє́н̾ємъ до готóвности на см҃рть бꙋ́дє(т) (Київ, 1625 Коп.Каз. 6);
(спосіб вимовляння слів) вимова: г҃ь слѣпцá оумꙋдрѧ́єтъ,… гꙋгни́вого мѡvсέа в̾ мóвѣ оукрашáєтъ (Острог, 1598 Отп.КО 2 зв.); Онъ шаблю маетъ козацкую, масязомъ оправную; самъ особою такий: зъросту среднего, невеликъ, усъ чорный малый, мовы шепетливый (Володимир, 1599 АрхЮЗР 6/І, 273); Мѡνсєа сла(л) б҃ъ до фараѡна. абы пꙋстилъ з нєволѣ лю(ди) жидóвскїи. ѡ(н) сѧ вымовлѧ́лъ гоýгнив̾ство(м) и на мóвꙋ затинаючисѧ, нє прѫ(д)кїи ꙗзы(к) (Львів, поч. XVII ст. Крон. 117).
4. (чиї-небудь слова, вислови) мова: На то пан воєвода… ѡт кнєгини Илиноє мовил, жє мова нєслꙋшнаѧ приймована быти нє маєт в правє (Книшин, 1554 AS VI, 164); ѡ(т)ступє(т) нѣкоторыи ѡ(т) вѣры по(с)луха(в)ши духо(в) зра(д)ливы(х) и наꙋ(к) бєсо(в)ски(х). чєрє(з) ѡблу(д)ную лживы(х) мову ѡни (ж) спалєны су(т) свои(м) су(м)нє(н)є(м) (ІІ пол. XVI ст. КА 510); Але вже теперъ выкиньте и вы тые вси речы: гневъ, нехуть, злость, блюзнеръство, плюгавую мову зъ устъ вашихъ (Вільна, 1599 Ант. 947); Не моя то мова, але самого патриярхи Костентинопольского (Вільна, 1608 Гарм. 188); Мы́таръ… єгó мóвꙋ слышачи: жалоснѣ зотхнꙋлъ до Гд҃а Бг҃а (поч. XVII ст. Пчела 17 зв.); Станетъ за чары их хитрая и превратная, смачная, ѡблудная мова (поч. XVII ст. Вол.В. 77); áлє є́сли проти́вноє своє́й мóвѣ чини́ти боу́дєшъ, боýдєшъ мѣ́ти ѡскаржи́тєлѧ своє́ соумнѣ́ньє (Острог, 1614 Тест. 149); Вы́тѧгнꙋвши тє́ды сынóвє Ізрáилєви з пꙋ́щи Сінъ, вóдлꙋгъ мóвы г(с҃)днєй положи́лисѧ обóзомъ в̾ Рафідѣ (серед. XVII ст. Хрон. 94 зв.); [грѣшать] Котóрыє в̾ кꙋпова(н)ю… рє́чє(и) фа(л)ши́вє сѧ обходѧть, и мóвы порóжнєи ꙋживáю(т) (Львів, 1645 О тайн. 107); мѡва ѡ Бз҃ѣ тєлє́снаѧ. Бг҃ъ мáєтъ чє́рєво, рꙋ́цѣ, нѡ́зѣ,… всє то мóва тєлє́сного чл҃ка (Чернігів, 1646 Перло 9 зв.);
замыкати (замкнути) мову – замовкати (замовкнути): положи́листє вы ча(с) змиловáнѧсѧ панского и вєдлоýгъ вóлѣ своєи постáвили єстє ємоу дн҃ь и мнóгыми слóвы строфꙋючи и(х) маловѣрїє и замыкáючи мóвоу мови(т) (поч. XVII ст. Проп.р. 158 зв.); Хочєтє ли бóлшъ свѣдóцства? нєха(й) даниилъ замкнє(т) мóвоу ѡ то(м), которїи ви́дѧчи ижъ смꙋ́тнаѧ а длъгаѧ нєвóлѧ вавилóн̾скаѧ… нє маєтъ своєго ко(н)ца про(д)ковъ свóи(х) грѣхо(м) тóє приписовáлъ (Там само 193 зв.);
мови не мыслити (о чім) – не може бути (й) мови (про що) : мови о томъ не мышлю, абымъ мелъ уступовати того двора, слободы и местечъка отъцу Рутьскому и его капитуле (Київ, 1633 КМПМ І (дод.) 545);
мову обертати (до кого) – звертатися, говорити до кого-небудь: Ѡни Ѡйчи́знѣ нáшой сꙋть ѡборóною, Ѡ(т) тата(р) Погáныхъ и тꙋ́рковъ: заслóною Алє южъ до вáсъ мóвꙋ мою ѡбє(р)тáю Зацноє рыцєрство: всѣхъ ва(с) напоминáю (Київ, 1622 Сак.В. 39);
отмѣнѧти мову – відмовлятися від сказаного: А Павєлъ грозбы готоуючїй и оубїєнїє на оучєники г(с)днѧ. Пристоупи до старши(х) ієрєѡ(в) и зáра(з) ѡ(т)мѣнѧ́єтъ мóвоу мóвѧчи, зна(ц)ка ѡсвѣти́ла єго свѣ́тло(ст) з̾ нб҃а (поч. XVII ст. Проп.р. 179 зв.);
розповідь, розмови; пересуди: и рє́кли архїєрєи… зáбїймо єго алє нє оу цр҃кви… ижє бы нє бы́ла мóва и крáмола въ лю́дє(х) (Смотрич, ІІ пол. XVI ст. Проп.Д. 3); Ово дроýгїй в̾ крóтцє за мє́нє то ѡ(т)прáвитъ, И васъ нє дóлго мóвою ѡ томъ забáвитъ (Львів, 1616 Бер.В. 77); Іисусъ Христосъ частую о той паствѣ поединковую зъ однымъ Петромъ мову мѣвалъ (Київ, 1621 Коп.Пал. 421); Прєрѣкáнїє: Свáръ в̾ мóвѣ (1627 ЛБ 95).
(звучання розмови) гомін, гамір: и въш̾ли в до(м) ар̾хисинагогѡ(в). оувидѣль мовоу и плачь, и крычанѧ много (1556–1561 ПЄ 146); што то за мовы соу(т). которыи идоучи мεжи собою мовитε (Там само, 331 зв.); мóл̾ва, гóмонъ, гꙋ(к) ѡ(т) мóвы лю(д)скои (1596 ЛЗ 56); Рóзрꙋхъ, гóмонъ, гꙋ́къ ѡ(т) мóвы лю́дзкои (1627 ЛБ 65).
5. (за біблійними переказами, першооснова всього сущого) Слово: На поча(т)ку была мова, а мова была ꙋ бо(г)… всє сꙗ чєрєзъ нεε стало, в нє(и) живо(т) былъ. а живо(т) былъ свє(т)ло(ст)ю лю(д)скою. А свє(т)лость в тємностѧ(х) свєти(т) (Хорошів, 1581 Є.Нег. 88).
Cхожі слова: молва